Нещодавно вийшов останній фільм франчайзу «Битва 5 воїнств». Тепер, побачивши повну трилогію, нарешті можна дати відповідь на головне питання, яке викликала ця екранізація: чи справді необхідно було з маленької казки робити тритомну сагу?

КАЗКА ЧИ САГА?

Коли Пітер Джексон оголосив про намір екранізувати повість «Гобіт», прихильники Толкіна й пошановувачі жанру неабияк зраділи.  Роки ми чекали на повернення до Середзем’я, однак, як тільки стало ясно, що приквел «Володаря перснів» теж стане трилогією, фанати одразу ж заочно поховали проект. В Інтернеті всі, кому не лінь, обурювалися жадібністю режисера. Що там знімати на три фільми? Та книжку можна за вечір прочитати! Це ж дитяча казочка!

Утім, не варто судити книжку за обкладинкою. У випадку з «Гобітом» ця стара-престара і банальна-пребанальна приказка добре працює. Бо ця добра дитяча казочка такою тільки здається.

Якшо у вас є малі кузени чи племінники, брати чи сестри років так до 10, спробуйте їм дати цю «казочку» почитати. Вони гарантовано закинуть її за диван десь так на п’ятій сторінці. Я пам’ятаю, що сама вперше прочитала її років у 13 зразу після після «Володаря перснів», і тоді «Гобіт» здався мені значно складнішим за нього. Оцінити цю книгу по-справжньому мені вдалося лише через кілька років мовою оригіналу.

У ЧІМ РІЧ?

А в тім, що на невеличкий обсяг, там достобіса всього відбувається. Хоча історія на перший погляд здається простою і наївною, а сюжет – прямим, як рейка, дуже скоро починаєш розуміти, що «Гобіт» схожий на дерево, розлоге коріння якого тягнеться дуже далеко та глибоко. Тепер по-людськи: у «Гобіті» є дуже багато маленьких підсюжетів, на які спершу не зважаєш, але, якщо хочеш зробити хорошу кіноадаптацію, їх потрібно розвинути, а на це одного фільму ніяк не вистачить.

У книзі Ґандалф раптово зникає і раптово з’являється, пояснивши свою відсутність тим, що мусив боротися зі злим чаклуном Некромантом. Уявіть собі, що в фільмі ключовий персонаж несподівано кудись собі їде, під завісу виникає знову, наче deus ex machinа у римському театрі, нічого до пуття не пояснивши, та, мов і не було нічого, далі собі вирішує нагальні проблеми.

ОТОЖ ПРО ФІЛЬМ

Стрічка розгортає події, описані коротко в «Сильмариліоні»: Біла Рада, протистояння з Некромантом у Дол Ґулдурі, натяк на зраду Сарумана…

Бард Лучник у фільмі — значно цікавіший персонаж за книжкового Барда. У повісті ми зустрічаємо його наприкінці. Дракон нищить Озерне Місто. Раптом нізвідки невідомо яким чином вигулькує якийсь дядько, якого ми раніше ніколи не бачили. Так само несподівано цей невідомий до того персонаж виявляється нащадком королів Дейла й валить монстра чорною стрілою, яка в нього весь цей час була. Абсолютно рандомний шкет вбиває дракона і стає одним з головних персоніж. Не Більбо, не Торін, не Ґандалф. Смауґа перемагає незнайомець.

В екранізації Барду дають розвиток. Нас знайомлять із ним, плавно вводять його в історію. По суті, його очима глядач бачить Озерне Місто. І це набагато краще, ніж, якби в кінці в нас кинули цим персонажем: „Цей дядько усе врятував. Deal with it!“

ЩОСЬ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ?

Багатьом дуже не сподобалися деякі гноми, точніше, ті, що симпатичні. Мовляв, вони й на гномів не дуже схожі. Натягнута любовна лінія між Тауріель і Кілі, якої і в книжці не було, підлила олії в вогонь. І без того затягнута «Пустка Смауґа» поповнилася романтичними сценами

Але ж в «Гобіті» ніколи не було мелодрами. Будьмо відверті, вона там і не потрібна. Не про це історія, але сама ідея — дати хоч якийсь розвиток решті гномів здається не такою вже поганою.

У першоджерелі повноцінним персонажем серед гномів був тільки Торін. Ще Баліну іноді перепадало слівце. Інші ж гноми були лише набором веселих імен, розрізених кольором каптурів. Згадайте кінець повісті. Після сумної сцени прощання Більбо і Торіна мимохідь згадується, що Філі та Кілі також загинули, захищаючи Торіна, бо він же був їм дядько. Тобто, увесь цей час ніхто ні разу не згадав про той факт, що вони сім’я. Якби фільм повністю наслідував оригінал, ми б мали хіба 12 статистів без характерів і діалогів.

Звісно, у контексті тих двох, було б нечемно обійти Тауріель. Бойова ельфійка, персонаж, вигаданий спеціально для фільму. Любовний інтерес одразу для 2 персонажів: Леґоласа, якого в книжці, до слова, теж не було, та Кілі. Нехай зараз у мене полетять гнилі помідори, але я не проти неї.

Я взагалі не проти хоч якогось жіночого персонажа у цьому чоловічому царстві. Я проти того, хто придумав, що усі жіночі персонажі за помовчанням вводяться лише заради любовного інтересу. Кожна істота жіночої статі в більшості фільмів ну просто зобов’язана знайти собі самця, коли не хоче лишитися комік-реліфом. Насправді, навіщо вводити в сюжет таку з себе сильну й незалежну жінку, якщо все одно змарнуєте її на найбанальніший сюжет в історії. Що там казати, кун не потрібні.

Слід визнати, у всіх фільмах франчайзу вистачало безглуздих непотрібних сцен і персонажів, які особливо на сюжет не впливали. Лише робили фільм довшим, та сам Толкін цим грішив. Я й досі не зрозуміла, до чого загалі був Том Бомбадил (до речі, дивно, що його в «Гобіта» не впхали), однак, без змін кіна не буде. Якби Джексон вирішив зняти лише 1 фільм, нехай, навіть на 3 години, вийшов би зіжмаканий спрощений переказ, щось схоже на польський фільм «Відьмак», де кілька історій спробували склеїти разом і в підсумку вийшла потвора Франкенштайна. А для гарячих прихильників канона, є радянський телеспектакль. Там вклалися в один фільм і приблизно 3 рублі 45 копійок бюджету.